Фреска (від італ.  affresco — свіжий), aффреско — живопис по сирій штукатурці, одна з техніки стінних розписів, протилежність а секко (розпису по сухому). При висиханні вапно, що міститься в штукатурці, утворює тонку прозору кальцієву плівку, що робить фреску довговічною.
    Нині терміном «фреска» можуть називати будь-який розпис стін, незалежно від її техніки (а секко, темпера, живопис олійними, акриловими фарбами і т. ін.). Для позначення безпосередньої техніки фрески інколи використовують найменування «буон фреска» або «чиста фреска». Вперше цей термін з'явився в трактаті італійського художника Ченніно Ченніні (1437). Інколи по вже сухій фресці пишуть темперою.
   Точна дата появи фресок невідома, але вже в період культури (2-го тис. до н. е.) Егейськой фресковий живопис набув широкого поширення. Це був живопис фарбами, де як єднальний використовувалися клей або казеїн, а сама техніка була близька до «а секко». Доступність вихідних матеріалів (вапно, пісок, забарвлені мінерали), відносна простота техніки живопису, а також довговічність творів зумовили велику популярність фрескових розписів у античному світі. У християнському мистецтві фреска стала улюбленим способом прикраси внутрішніх і (рідше) зовнішніх стін кам'яного храму.
   У Стародавній Русі техніка  розпису стін здебільшого була змішаною — живопис водними фарбами по сирій штукатурці доповнювався клейовою для темпери технікою (фон, верхні прописки) з різними єднальними (яйце, тваринні і рослинні клеї).
    У Європі в епоху Відродження володіння мистецтвом розпису стін стало одним з найважливіших показників майстерності художника. Саме тоді в Італії фресковий живопис досяг свого найвищого розвитку.

Антична фреска

    За свідченням Вітрувія, в Стародавній Греції для обробки зовнішніх і внутрішніх стін споруд використовувалася вапняна штукатурка в декілька шарів з вигладженою до блиску поверхнею. Від греків римляни перейняли звичай забарвлювати стіни по штукатурці, пізніше з'явився і  розпис стін по свіжоукладеному розчину, яка називалася in udo («по сирому»). Вапняна штукатурка наносилася в сім шарів, причому в ніжніє додавався пісок, а у верхніх — мармурова крихта. Для запобігання появі тріщин в розчини вводилася невелика кількість води, при нанесенні шари ущільнювалися. Фортеця покриття досягалася додаванням молока, товченої цеглини, пемзи і, в окремих випадках, прядива, соломи. Так в стінних розписах Помпеї виявлена пемза, причому не лише в штукатурці, але і в барвистих шарах, де вона застосовувалася як білила. Нанесення штукатурки в декілька шарів дозволяло уповільнити процес її висихання, і отже, збільшити час роботи по сирій поверхні. Вибір єднальних речовин для фарб диктувався виглядом вживаних пігментів. Як єднальний використовувалися тваринний клей, чисте вапно і її суміші з казеїном, яєчним білком, клеєм. Вітрувій для збереження розпису стін радив після висихання фрески покривати її поверхню сумішшю масла з воском з подальшим нагріванням і намоканням розтопленого воску

 Візантія

    Правила стародавнього візантійського фрескового живопису описані в «Ермінії Діонісія Фурноаграфіота» іконописця Діонісія (XVII ст). Масштабність розписів стін, що виконуються у Візантії, вимагала збільшення часу роботи по свіжому розчину. Зменшилося до двох кількість шарів штукатурки, в розчин замість товченого мармуру вводилися для нижніх шарів солома, для верхніх — льон або пакля, що добре утримували вологу. Уникнути тріщин допомагала витримка гашеного вапна для розчину деякий час на повітрі. Верхній шар штукатурки наносився відразу на всю площу, що підлягає розпису. Найраніший приклад візантійського фрескового живопису (500—850 рр. н. е.) зберігся в римській церкві Санта Марія. Поверхня цього розпису була відполірована так само як і в давньоримських фресок, надалі візантійські художники відмовилися від цього прийому.

Стародавня Русь. Росія

   Спочатку староруські живописці дотримувалися техніки виконання фресок, прийнятої у Візантії. Штукатурка (левкас), нанесена на стіну, була придатна для роботи по сирому протягом декількох днів. Ця обставина дозволяла наносити розчин відразу на всю площу, що призначалася для розпису. Пізніше рецептура левкасу змінилася: у 1599 році єпископ Нектарій, грецький художник, що залишився жити в Росії, в своєму повчанні «Типик» радить не залишати грунт на стіні «без письма» на ніч або навіть перерва на обід. Вапно для левкасу інтенсивно промивалося водою для видалення гідрата окислу кальцію (так званою «емчуги»), який, виступаючи вже на готовій фресці, безповоротно псував розпис. При такій обробці здатність вапна до закріплення фарб знижувалася, тому скорочувався час роботи по сирому. Схожа система підготовки вапна описана в роботі Паломіно, присвяченій техніці фрески. Староруський розпис стін завжди завершувався по сухому фарбами,де звязуючими були або яєчний жовток,або рослинні клеї. Пізніші розписи виконувалися вже повністю яєчною темперою, з XVIII століття заміненою абсолютно непідходящими для розпису стін олійними фарбами.

 Італійська фреска

    Італійський розпис стін, як і все образотворче мистецтво, довгий час слідував візантійським зразкам, лише в кінці XIII він почав знаходити самостійність.
    Вперше техніку чистої фрески описав в 1447 році Ченніно Ченніні. Одним з перших циклів, виконаних в цій техніці, історики мистецтва рахують сцени з Ісааком в церкві Сан Франчесько в Ассизі (ок. 1295), раніше приписувані невідомому майстрові, пізніше вони стали визначатись як робота Джотто. Техніка чистої фрески програє в швидкості в порівнянні з живописом секко, але перевершує її в багатстві колірного нюансування, оскількифарби, накладені на сиру штукатурку досить швидко закріплюються, у художника є можливість писати із застосуванням лесувань без побоювання розмити вже нанесений барвистий шар. В порівнянні з секко розпис по-сирому набагато довговічніший. До недоліків фрески можна віднести порівняно невелику кількість фарб, відомих за часів старих майстрів, придатних для цього вигляду живопису.
   Після ухвалення остаточного рішення по композиції розпису і виконання ескіза, робився картон. Малюнок на нім у всіх деталях відтворював задум художника в масштабі майбутнього розпису. При великих розмірах розпису поверхня ділилася на ділянки — денні норми, в Італії вони називаються джорнати. Розділення вироблялося по контурах деталей композиції, часто в області темного кольору, щоб шов, що розділяє ділянки, виконані в різні дні (вульта), був малопомітним. Контури переносилися на підготовчий шар штукатурки або по частинах картону, що розрізали, або для збереження картону по кальці, знятій з нього з нанесеною по ній сіткою. Малюнок наносився пріпорохом через проколи в кальці за допомогою порошку вугілля, охри або передавлюванням. Лінії попереднього малюнка посилювалися частішим всього сангиной. На малюнок, починаючи з верху стіни, щоб уникнути потьоків і бризок розчину нижньої частини розпису, наносився шар вапняної штукатурки, інтонако, він розписувався протягом одного дня. Товщина інтонако, що наноситься по трьох нижніх підготовчих шарах штукатурки варіювалася від 3до 5 міліметрів. Згідно з описом Ченніні інтонако наносився на змочену водою штукатурку і ретельно вигладжувався.
    Робота по сирій штукатурці, так званому «стиглому розчину», який схоплюється через десять хвилин досить трудомістка і вимагає вправності і досвіду: як тільки кисть, легко до цього що ковзає, починає «бороніть» підстава і «намазувати» фарбу, розпис припиняється, оскільки барвистий шар вже не проникне глибоко в підставу і не закріпиться. Шар штукатурки, що залишився незаписаним, зрізається навскоси назовні, нова частина пріштукатурюється до попереднього шару. У розписі стін можливі лише незначні виправлення, переробити її не можна: невдалі місця просто збиваються і процес розпису повторюється. Приступаючи до роботи, художник повинен уявляти, якими стануть використані ним кольори після остаточного висихання (через 7 — 10 днів). Звичайно вони сильно висвітлюються, для того, щоб зрозуміти, як будуть вони виглядати після висихання, фарби наносяться на матеріал, що володіє сильною всмоктуючою здатністю (рихлий папір, мів, гіпс, умбру). За день художник розписує 3—4 квадратних метра стіни. Деталі прописувалися до початку XVI століття по сухому темперою. По сухому ж наносилися деякі кольори (яскраві зелені і сині), оскільки для живопису по сирій штукатурці була придатно обмежена кількість пігментів. Після закінчення розпису її поверхню шліфують, інколи — полірують з нанесенням мильного розчину з воском. Подібна обробка поверхніштукатурки описано Леоном Баттістой Альберті, можливо, що старі майстри користувалися їм після закінчення роботи над фрескою. Розписи стін художників починаючи від Джотто і аж до Перуджіно мають характерну відполіровану поверхню, причому пізніше поверхня розпису робилась блискучою нерівномірно — ділянкам із зображеннями осіб персонажів додавався сильніший глянець.
    З початку XVI століття майже не застосовується пропис фрески по сухому темперою, з цієї миті починається період панування чистої фрески (buon fresco). У цій манері працювали всі художники Високого Відродження, у тому числі Рафаель, Мікеланджело, а пізніше — Вазарі, Тінторетто, Лука Джордано і Тьеполо. Конструктивні особливості будівель, що зводяться в цей час, привели до зменшення товщини штукатурки, кількість шарів, що наносяться, її скоротилося з трьох до двох. Поверхня фрескових розписів стає матовою, шорсткою. Судячи ж з керівництва, написаного Андреа Поццо, пізніше поверхня штукатурного шару спеціально зернили перед початком роботи. У епоху бароко стає популярним корпусний, пастозний лист, а з XVIII століття фреска виконується не вапняними водорозчинними, аказєїново-вапнянімі фарбами. XVIII — XIX вв. Казеїново-вапняний розпис стін набув широкого поширення і за межами Італії — перш за все в Германії і Іспанії. У цій техніці працювали Тьеполо (частково), Трогер, Гюнтер, Азам, Кноллер. Період панування цієї техніки закінчився на початку XIX століття.